Чотири роки ми вимірюємо час не календарями, а ударами серця, що завмирає під час сирен, і тишею, яка стала дорожчою за золото.
Ми стали нацією з очима, що бачили забагато, але з душами, які не розучилися любити. Наша пам’ять тепер викарбувана у сталі, а наша віра проростає крізь бетон і попіл. Ми вистояли не тому, що не боялися, а тому, що любов до своєї землі виявилася сильнішою за будь-який метал.
Ми втрачали домівки, міста і — найболючіше — одне одного, розкидані світами чи розлучені вічністю. Але серед цього розбитого неба ми не втратили віри у себе і в те, що наше майбутнє варте кожної сльози.