Тарас Зеновійович Березюк народився 03 січня 1988 року в місті Львові.
Навчався у школі №1 м. Львова, після чого здобував вищу освіту у Львівському
національному університеті ім. Івана Франка. В підлітковому віці долучився до
фанатського руху львівських «Карпат», а згодом увійшов до колективу «Pride»,
який довгий час залишався провідним навколо футбольним об’єднанням заходу
країни. Близькі згадують, що Тарас з раннього віку мав міцний характер, не
боявся боротися за Україну. Ніколи не міг «дати задню». У будь-якій справі, за
яку брався, стояв до кінця. Був розумним, сміливим та великим борцем за
справедливість та чесність. Це те, за що його найбільше цінували люди.

Не дивлячись на те, що справою життя львів’янин обрав для себе
викладацьку діяльність, він ніколи не полишав рідний футбольний клуб.
Будучи відомим на трибуні як «Коцюба» та «Сихівський», головним своїм
позивним обрав саме останній, адже жив у львівському мікрорайоні Сихів, який
дуже любив. Пізніше одноклубники розповідатимуть, що як тільки він з’являвся
– здавалося, засвічувалося сонце. Невимушені розповіді про маловідомі
сторінки історії, в першу чергу – визвольної боротьби, одразу закарбовувалися в
пам’яті як молодого покоління, так і фанатів старої школи. Брав активну участь
в Революції Гідності. З початком війни у 2014 році був мобілізований у 24-ту
окрему механізовану бригаду, службу проходив в 2 самохідному
артилерійському дивізіоні, брав участь у боях за Лиман, Лисичанськ,
Северодонецьк та Луганськ.

У 2015 році був демобілізований та повернувся до роботи. Будучи
викладачем історії та соціології, завідувачем економіко-технологічним
відділенням у Відокремленому структурному підрозділі «Львівський фаховий
коледж харчової і переробної промисловості Національного університету
харчових технологій», мав повагу серед студентів та викладацького колективу.

Міг просто та зрозуміло пояснити будь-яку тему. Прищеплював студентам
почуття самоповаги та вчив пишатися своєю країною. Мріяв про побудову
нової, кращої України, де не буде корупції, хабарництва, де кожна людина
почуватиметься захищеною законом. 24 лютого, коли почалася велика війна та
вже були перші прильоти ракет по Львівщині – заспокоював наляканих дітей.
Сам був зібраний та сконцентрований.

В той же день «Сихівський» поїхав до рідного села, попрощався з мамою
та пішов до військкомату. Як освітянин, мав броню від призову до війська, але
не міг вчинити інакше. Рідний брат Тараса розповість журналістам, що той
завжди казав – йому, що не буде шкода померти за Україну. Вдруге в житті
опинившись на війні з російськими окупантами, приєднався до 24-ї окремої
механізованої бригади імені короля Данила.

Тарас Березюк загинув 24 серпня 2022 року в наслідок ворожого
ракетного обстрілу. В той трагічний день мужній львів’янин мав нагоду поїхати
у своїх службових справах раніше (можливо, врятувавши таким чином життя),
але не захотів покинути побратимів, вирішивши залишатися з ними до
останнього. Разом з ними і поліг. Так в день найбільшого державного свята
обірвалося життя яскравого представника патріотичної еліти України,
освітянина та борця за вільне майбутнє нашої Батьківщини.

Похований 30 серпня 2022 року на Личаківському цвинтарі м. Львова.

Залишилися батьки та брат.

Лицар ордена Богдана Хмельницького III ступеня (2023, посмертно).

Герої живі, поки ми про них пам’ятаємо!
Вічна Слава Герою!

Михайло Гуль – уродженець с. Оброшине, йому було лише 34 роки.

4 липня 2022 року своє життя у боротьбі з ворогом за нашу свободу віддав Герой Михайло Гуль. Він був солдатом 2-го механізованого батальйону військової частини А0998 та загинув у зоні проведення бойових дій, у Донецькій області.

Військового поховали на кладовищі в с. Оброшине.

Герої живі, поки ми про них пам’ятаємо!
Вічна Слава Герою!

Зростав у селі Рекшин Тернопільської області. Навчався у Рекшинському закладі загальної середньої освіти I-III ступенів. Після закінчення школи переїхав до Львова та здобув професійно-технічну освіту у Відокремленому структурному підрозділі «Львівський фаховий коледж харчової і переробної промисловості Національного університету харчових технологій». Згодом вступив на заочну форму навчання до Національного університету харчових технологій.

Ще під час навчання у коледжі захопився виробництвом та вирішив працювати за фахом: розпочав кар’єру на посаді «оператора складально- пакувальних автоматів» у Приватному акціонерному товаристві «Концерн «Хлібпром».

У вільний від роботи час був затятим рибалкою та захоплювався футболом: брав участь у численних районних змаганнях, грав у кількох місцевих клубах. Також, за словами рідних, Олександр Сулімов був «надзвичайно люблячим, але справедливим батьком».

Із початком повномасштабного вторгнення рф активно займався волонтерською діяльністю та вступив до лав територіальної оборони. Попри відсутність військового досвіду, кілька разів намагався потрапити на фронт. Не зважаючи на вмовляння рідних, таємно поїхав до Києва та вступив до 12-ї бригади оперативного призначення імені Дмитра Вишневецького Східного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України. Виконував бойові завдання на східному напрямку.

У Олександра Сулімова залишилися бабуся, мама, дружина, троє маленьких дітей, сестра та двоє братів. Один із них захищає Україну від російських загарбників на передовій.

Герої живі, поки ми про них пам’ятаємо!
Вічна Слава Герою!

Роман народився в селі Артасів Львівської області. Навчався у місцевій школі. Ріс добрим, сором’язливим та лагідним. Був відповідальний, завжди захищав і обороняв від негараздів свого молодшого брата. В юнацькі роки почав проявляти хист до кулінарії, що і вирішило його подальшу долю. Згодом закінчив вище професійне училище №71 міста Кам’янка-Бузька, де здобув професію кухаря-офіціанта. Переїхав до Львова. Влаштувався на роботу у ПрАТ «Концерн Хлібпром».

Своєю наполегливістю та професіоналізмом підкорив керівництво та швидко піднявся по кар’єрних сходах, починаючи від готувальника сировини до оператора 6 розряду потоково-автоматичної лінії. Паралельно з роботою здобував другу освіту у Відокремленому структурному підрозділі «Львівський фаховий коледж харчової і переробної промисловості Національного університету харчових технологій».

Обожнював природу, де відпочивав і серцем, і душею.

Роман Ях, на псевдо Лях, був мобілізований у травні 2023 року до лав Збройних Сил України. Його відібрали для проходження навчання у Великій Британії. По поверненню до України відправився захищати суверенітет і цілісність своєї Батьківщини на Донеччині. Приєднався до лав до 79 бригади десантно-штурмових військ інженерно-саперної роти на посаді сапер. Сумлінно ніс службу та виконував бойові завдання.

14 жовтня під час мінометного обстрілу позицій отримав важке поранення, проте через біль на знемогу надавав допомогу побратимам та тримав оборону цілу добу. Після цього був евакуйований до військової госпіталю у Дніпро з наступним переведенням в Київ. Але, не дивлячись на старання медиків, організм не витримав навантаження та 23 жовтня Роман відійшов у вічність.

Солдат помер 23 жовтня 2023 року в Київському військовому шпиталі. Йому назавжди залишилось 28 років.

На першому місці у Романа завжди була сім’я. Він не був багатослівним, завжди відчував, коли людині погано і просто потрібно помовчати поряд. Брав на себе відповідальність за всіх. Був головою в сім’ї, найкращим другом і порадником для своєї коханої.

«Всі його знають як доброго, сором’язливого хлопця. Я його знаю, як відважного, до неможливості люблячого з неймовірним почуттям гумору, яке мене просто закохало, і найщирішою посмішкою», – написала наречена полеглого бійця.

Посмертно десантника нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Поховали Романа в рідному селі.

У нього залишились батьки Ольга Іванівна та Богдан Дмитрович, брат Дмитро та наречена Оксана.

Герої живі, поки ми про них пам’ятаємо!
Вічна Слава Герою!

Навчався у Ліцеї №18 Львівської міської ради. Здобув освіту у Відокремленому структурному підрозділі «Львівський фаховий коледж харчової і переробної промисловості Національного університету харчових технологій» за спеціальністю «Комерційна діяльність». Також вступив на заочну форму навчання до Національного університету харчових технологій.

У мирний час працював у сфері торгівлі у селі Малехів. Обожнював активний відпочинок та проводити час із родиною.

Перед початком повномасштабного вторгнення російської федерації вирішив вступити до лав Збройних Сил України та підписав контракт із 68-ю окремою єгерською бригадою імені Олекси Довбуша оперативного командування «Захід» Сухопутних військ ЗСУ. Виконував бойові завдання на території Донецької та Луганської областей.

У Тараса Змисного залишилися батьки, дружина, 8-річна донька і брат з родиною.

Герої живі, поки ми про них пам’ятаємо!
Вічна Слава Герою!

Андрій Петрович Карпʼяк родом із села Арламівська Воля Львівської області. Там закінчив школу. Потім вступив до Відокремленого структурного підрозділу «Львівський фаховий коледж харчової і переробної промисловості Національного університету харчових технологій». У мирному житті працював механіком з ремонту харчового обладнання на Львівському хлібозаводі №1. Цікавився автомобілями та їх ремонтом. Мав багато планів та мрій, але війна змінила його життя.

10 липня 2023 року він вступив до лав ЗСУ. Служив у розвідці 33-ої окремої механізованої бригади. Під час служби отримав подяку за високі показники у навчанні та за формування позитивного образу воїна-патріота, якою дуже пишався.

«Андрій був дуже сміливим, завжди прагнув досягнути чогось кращого. Для мене та батьків був підтримкою та гордістю. Це людина, яка завжди була поруч зі мною в будь-які моменти. Він був прикладом для мене. За будь-яких обставин завжди усміхався, цим запамʼятався багатьом», – розповіла його сестра Лілія.

Вдома на Андрія чекали батьки, сестра, рідні, близькі та друзі. Поховали захисника в рідному селі.

Герої живі, поки ми про них пам’ятаємо!
Вічна Слава Герою!

Навчався у Школі №69 (зараз – Ліцей «Інтелект» Львівської міської ради) та Навчально-виховному комплексі «Школа-гімназія І-ІІІ ступенів Блаженного Климентія та Андрея Шептицьких». Фахову освіту за спеціальністю «Харчові технології» здобув у Відокремленому структурному підрозділі «Львівський фаховий коледж харчової і переробної промисловості Національного університету харчових технологій».

Працював на Приватному акціонерному товаристві «Концерн Хлібпром» та Товаристві з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Інтерелектро Україна». За словами близьких, Павло був доброю та чуйною людиною, любив кулінарну справу, більше за все любив життя та нікуди не поспішав.

Під час повномасштабного російського вторгнення став на захист України до лав 49-го окремого піхотного батальйону “Карпатська Січ“ імені Олега Куцина 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр“ оперативного командування “Схід“ Сухопутних військ Збройних Сил України. Виконував бойові завдання на Донецькому напрямку.

У Павла Гебузи залишились дружина, донька, мати, хрещені батьки та двоє дядьків.

Герої живі, поки ми про них пам’ятаємо!
Вічна Слава Герою!

Навчався у ліцеї № 15 Львівської міської ради. Згодом здобув фах за спеціальністю «Бродильне виробництво і виноробство» у Львівському державному коледжі харчової і переробної промисловості Національного університету харчових технологій. Також навчався за спеціальністю «Харчові технології» у Львівській філії Національного університету харчових технологій. Працював оператором лінії у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Перша приватна броварня».

Зі слів рідних, Роман був добрий, щирий та відповідальний, завжди готовий допомогти іншим. Вирізнявся активністю, любив проводити час із друзями, захоплювався комп’ютерними іграми та походами в гори. У дитинстві співав у церковному хорі.

Із початком повномасштабного вторгнення став на захист Батьківщини від вторгнення російських окупантів. Боронив територіальну цілісність та суверенітет України на Донецькому напрямку у складі 157‑ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.

У Романа Марківського залишилися батьки.

Герої живі, поки ми про них пам’ятаємо!
Вічна Слава Герою!